Symon Wasiliewicz Petlura

Symon Petlura (22 maja 1879-25 maja 1926) - ukraiński polityk i ataman. Urodził się w Połtawie w rodzinie o tradycjach kozackich. Uczył się w połtawskim seminarium duchownym. W 1900 został członkiem Ukraińskiej Partii Rewolucyjnej. Pracował jako dziennikarz. Miał lewicowo-nacjonalistyczne poglądy. Był jednym z założycieli i liderów Ukraińskiej Partii Socjal-demokratycznej. W czasie I wojny światowej pracował we Wszechrosyjskim związku ziemstw i miast , utworzonym w 1914 w celu pomocy rządowi w organizacji zaopatrzenia dla armii rosyjskiej.

Od 1917 związany z organizacjami dążącymi do budowy niepodległego państwa ukraińskiego. Po ustanowieniu dyktatury Skoropadskiego znalazł się w opozycji. W listopadzie 1918 wzniecił powstanie przeciw Skoropadskiemu, 14 grudnia jego siły zajęły Kijów.

W kwietniu 1920 podpisał układ sojuszniczy z Polską. Po rozpadzie Ukraińskiej Republiki Ludowej, od 1921 przebywał na emigracji - najpierw w Polsce, następnie w Budapeszcie, Wiedniu i Genewie, zaś od 1924 w Paryżu.

Symon Petlura, dawny sojusznik marszałka Józefa Piłsudskiego, z pomocą którego próbował zbudować niepodległe państwo ukraińskie, 25 maja 1926 r. spacerował ulicami Paryża. Premier emigracyjnego rz.du zabijał czas, oglądając wystawy sklepów. Nagle z tyłu ktoś podszedł i zapytał po ukraińsku: "Czy pan Petlura?". Premier potwierdził. Wtedy mężczyzna wyciągnął pistolet i strzelił siedem razy.
"To za pogromy, za masakry i za ofiary" - krzyczał Salomon Schwarzbard, strzelając. Później oddał się w ręce policji. Ten agent radzieckiego wywiadu wojskowego GPU, choć sprawiał wrażenie, że działał pod wpływem emocji, dobrze wiedział, co robi. Jego proces stał się oskarżeniem ukraińskiego nacjonalizmu. Adwokat Henri Torres przytoczył olbrzymi. liczbę przykładów pogromów Żydów, jakich dokonali Ukraińcy po 1918 r. Zachodnia prasa szybko wzięła stronę samotnego Żyda - anarchisty mszczącego się za cierpienia pobratymców. Nikt się nie przejmował takimi niuansami, że Petlura w 1920 r. aktywnie zwalczał pogromy, karał śmiercią wywołujących je ludzi i poważnie je ograniczył. Po ośmiu dniach procesu sąd uniewinnił Schwarzbarda. Radzieckie służby odniosły podwójny sukces: zabiły wroga i zdyskredytowały sprawę, o którą walczył.

"Motywy Szwacbarda - pisze amerykański historyk Timothy Snyder - pozostają tajemnicą. Możliwe jest, że - jak twierdził - chciał się poświęcić, by pomścić ukraińskich Żydów. Zamach mogli również zaplanować Sowieci, którzy w następnych dziesięcioleciach zgładzili kilku ukraińskich polityków na wygnaniu".Te dwie ewentualności - napisał amerykański profesor - nie wykluczają się wzajemnie. Motywy pociągających za sznurki i ich agentów muszą być zbieżne jedynie co do podejmowanego działania, nie muszą się natomiast dokładnie pokrywać. Jeżeli mocodawcy zamachu chodziło o pogorszenie stosunków ukraińsko-żydowskich w Polsce i Europie, osiągnął swój cel. Jeśli celem zamachu było zapobieżenie współpracy między Polakami a Ukraińcami poprzez usunięcie najważniejszego partnera ze strony ukraińskiej, sukces był mniej oczywisty.

Symon Petlura i Józef Piłsudski w Stanisławowie 1920 rok

Mykoła Czebotariw, szef osobistej ochrony Petlury z początku lat 20., a w momencie jego śmierci agent II Oddziału Sztabu Głównego WP, miał zagrozić, że "okrutnie zemści się na bolszewikach". Po otrzymaniu doniesienia w tej sprawie Dzierżyński nakazał podjęcie szeroko zakrojonych działań. Miano więc ostrzec wszystkich członków KC i wszystkich ambasadorów o zamiarach petlurowców. Na emigracji rozkazano prowadzić "energiczną agenturę oraz śledzić działalność petlurowców", natomiast w samym ZSRR miano przeprowadzić "masową operację przeciwko nim, starannie ją opracować i uderzyć w ich moskiewskie związki". Zalecano wzmocnienie ochrony wyższych instytucji partyjnych na Ukrainie, kierownictwa partii i rządu. Miano też wziąć "odpowiednią liczbę zakładników" oraz wzmocnić ochroną KC WKP(b). Struktury bezpieczeństwa całego państwa postawione zostały na nogi, bo były oficer nieistniejącej armii zagroził zemstą za śmierć swojego przywódcy. 

Wiecej informacji o żolnierzach Semena Petlury

Zdjęcia Petlury

 Listy dokumenty S.Petlury (HTML 26 Mb)

  Listy dokumenty S.Petlury (ZIP 2 Mb)

 Спасіть історичну будівлю Симона Петлюри at Полтав

 Симон Петлюрa - Полтавa

 СИМОН ПЕТЛЮРА В КАМ'ЯНЕЦЬК

Jarosław Syrnyk Sylwetka Symona Petlury i jego znaczenie w historii Ukrainy

Czy ataman Petlura był antysemita ?

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10(23).5.1879 - 25.5.1926) - визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної української партії (1905 реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Кілька місяців навчався на ун-тських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі парт, орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соц.-дем. часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журн. про Україну «Украинская жизнь» у Москві, всякому публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Торький. У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. Своє ставлення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення рос. влади до укр. питання зміниться. П. був одним із провідних діячів укр. нац.-дем. революції: з березня.1917 - член УЦР, з травня - голова Українського військового генерального комітету, з червня - генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату очолював Київське губ. земство і Всеукр. союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи укр. і польськ. уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З Листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнові, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбартом 25.5.1926 Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

М. Литвин.

Довідник з історії України. - К. - 2001.

Петлюра Симон (10. 5. 1879 — 25. 5. 1926), держ.-політ, діяч, публіцист, організатор укр. збройних сил, Гол. Отаман Військ УНР, голова Директорії УНР. Нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги (уродженої Марченко), полтавських міщан коз. походження. Початкову освіту П. одержав у церк.-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної укр. громади, за що 1901 був виключений з семінарії. Як активний чл. громади, що стала ядром Рев. Укр. Партії (РУП) у Полтаві, П. був з 1900 р. її чл. З 1902 р. почав співробітничати в «ЛНВ» і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вальній Громаді, що була філією РУП,. і співробітництво у закордонних вид. останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р. «на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж р. до Львова С.Петлюра для партійно-орг. праці й участи в редагуванні органу РУП «Селянин». По амнестії повернувся в кін. 1905 р. до Києва, побувавши на поч. 1906 ще раз у Львові як делегат утвореної з РУП УСДРД на з'їзді гал. УСДП, і в січні того ж р. виїхав до Петербурґу, щоб разом з П. Понятенком і М. Поршем редаґувати місячник соц.-дем. напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва, де спершу працював секретарем газ. «Рада», а в 1907—08 рр. співред. органу УСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно в наук. ж. «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де для заробітку працював бухгальтером. Там таки одружився з Ольгою Нільською. З 1912 П., спільно з О. Саліковським, редаґував ж. «Украинская Жизнь», що виходив до поч. 1917 р. З 1916 до березня 1917 П. працював у орг-ції на допомогу фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на зах. фронті. Ставши гол. Укр. Військ. Комітету Зах. Фронту, П. був делегований на перший Всеукр. Військ. З'їзд у Києві, що відбувся 18—21. 5. 1917, і був обраний гол. Укр. Ген. Військ. Комітету, а при утворенні Ген. Секретаріату Центр. Ради (28. 6. 1917) став першим ген. секретарем військ, оправ і всю енерґію спрямував на створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких чл. Центр. Ради й відкритим опором рос. кіл. У кін. 1917 р., не погоджуючися з політикою гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відограв вирішальну ролю у боях за Київ і ліквідації больш. повстання, центром якого був Арсенал, взятий укр. військами під безпосереднім керівництвом П. Після гетьманського перевороту (28. 4. 1918) П. став на чолі Київ. Губ. Земства і Всеукр. Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4 місячному ув'язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Гол. Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон П. став (11. 2. 1919) гол. Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутр. і зовн. умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР (згодом об'єднаних армій УНР і УГА) проти большевиків і Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з'єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5. 12. 1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід (див. Зимові походи). Після укладення Варшавського договору й військ, конвенції з Польщею війська УНР під проводом П. спільно з поль. армією повели наступ проти большевиків і 7. 5. 1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об'єднані армії відступили з Києва, П. продовжував боротьбу з большевиками власними силами, але після перемир'я між Польщею й сов. Росією в жовтні 1920 гол. з'єднання Армії УНР у листопаді перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі. П. з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. З уваги на больш. вимоги до Польщі видати П., у кін. 1923 р. він виїхав до Будапешту, потім до Відня й Женеви і врешті з кін. 1924 оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб». Взагалі П. активну публіцистичну діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редагованих ним періодичних вид. («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.), ж. «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість ст. гол. на теми гром.-політ, й культ, життя з наголосом на питаннях нац. визволення України, почасти й літ.-мист. змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам'яті Коцюбинського», «І. Франко — поет нац. чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив на формування укр. нац. свідомо-сти у передрев. рр. Відновивши публіцистичну діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923), у «Тризубі» П. писав гол. на теми недавніх укр. визвольних змагань, про завдання еміграції і становище України під большевиками. Ст. й брошури П. підписував власним прізвищем і багатьма псевд. (В. Марченког В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та ін.) й. криптонімами.
Загинув П. у Парижі на вулиці Расіна, 25. 5. 1926 від куль больш. агента Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за жид. погроми, хоч П. був їх рішучим противником протягом усієї своєї діяльности; похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. З іменем П. пов'язана збройна боротьба укр. народу за свою державність у 1917—21 рр. З безкомпромісових позицій укр. державности й незалежности П. не сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий. Бувши Гол. Отаманом військ УНР, П. виявив себе добрим організатором і командувачем, що-зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військ, діячів. Як гол. Директорії, він був людиною глибоко ліберальною, гуманною, щирим демократом, прихильником народоправности і водночас політиком великого формату, що не вагався перед відповідальними рішеннями. Широкий погляд і передбачливість виявив він зокрема й у визначенні завдань політ, еміґрації й її ролі в боротьбі за укр. державність.
Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо зах.-укр., кіл до П. як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-их рр. для укр. народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш., поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання укр. народу за звільнення з-під рос. панування.

Т.Гунчак і Р. М.

Енциклопедія Українознавста. Т.6. – Мюнхен, – 1970.

ХРОНОЛОГІЯ ОСНОВНИХ ДАТ ЖИТТЯ
І ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Народився 23 (10 ст. ст.) травня 1879 р. у м.Полтаві (на вулиці Загородній, будинок 20).
1888 — 1895 — навчається у початковій церковнопарафіяльній школі.
1895 — 1901 — навчається у Полтавській духовній семінарії.
Улітку 1901 — бере участь у Всеукраїнському студентському з’їзді.
1902 — розпочав журналістську діяльність. У львівському Літературному Науковому Віснику, що редагувався М. Грушевським, вийшла його перша публіцистична праця, присвячена стану народної освіти на Полтавщині.
Восени 1902 — виїхав на Кубань, дає приватні уроки у Катеринодарі, працює в археографічній експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, організував у Катеринодарі осередок РУП — Чорноморську вільну громаду.
Грудень 1903 — перший арешт за революційну діяльність.
Березень 1904 — повернувся в Україну, перебуває у Києві.
Восени 1904 — емігрував до Львова, де працює співредактором рупівських часописів «Селянин» і «Праця», встановлює контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем.
Жовтень 1905 — повернувся до Києва.
Грудень 1905 — бере участь у ІІ з’їзді РУП, обраний членом ЦК УСДРП.
27 січня 1906* — за направленням ЦК УСДРП виїхав до Петербурга, де редагує місячник «Вільна Україна».
Улітку 1906 — повертається до Києва, працює секретарем газети «Рада», згодом у часопису «Україна».
Травень 1907 — працює у редколегії газети «Слово», від вересня — редактор.
Восени 1908 — переїхав до Петербурга, де працює бухгалтером у транспортному товаристві, співпрацює з журналами «Мир» та «Образование».
1911 — переїхав до Москви, одружився з Ольгою Більською, працює бухгалтером у страховій компанії.
25 жовтня 1911 — народилася донька Леся (у Києві).
1912 — 1914 — редактор журналу «Украинская жизнь».
Початок 1916 — добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті.
1917 р.
Квітень — виступає ініціатором і організатором проведення у Мінську Українського з’їзду Західного фронту, обраний головою української фронтової ради.
4—5 квітня — бере участь у роботі конференції УСДРП, обраний членом Центрального комітету УСДРП та редколегії центрального органу УСДРП — «Робітнича газета».
6—8 квітня — бере участь у роботі Національного конгресу.
5—8 травня — бере участь у 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді, обраний головою УГВК.
9 травня — вперше бере участь у роботі Центральної Ради.
5—10 червня — бере участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Вдруге обраний головою УГВК.
15 червня — обраний до складу Генерального Секретаріату.
21 червня — у складі делегації Центральної Ради проводить переговори з полуботківцями.
22 червня — доповідав на засіданні Центральної Ради про інцидент з полком ім. Гетьмана Полуботка.
28—30 червня — у складі комісії Центральної Ради веде переговори з делегацією Тимчасового уряду (Керенський, Церетелі, Терещенко, Некрасов).
4 липня — виступає на нараді представників усіх частин Київського гарнізону з приводу виступу полуботківців.
8 липня — Генеральний Секретаріат доручив С.Петлюрі ведення справ з полуботківцями.
10 липня — на засіданні Комітету Центральної Ради вносить резолюцію з пропозицією припинити відправку полку імені Богдана Хмельницького на фронт, вивести з Києва кирасирів і донських козаків, негайно українізувати весь гарнізон Києва.
16 липня — провів переговори у Ставці Верховного Головнокомандувача щодо українізації в армії.
17 липня — на засіданні Генерального Секретаріату звітував про переговори з Брусиловим.
30 липня — подав на розгляд воєнного міністра вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національно-територіального принципу.
6 серпня — виступав на засіданні Центральної Ради з питань українізації війська.
28 серпня — на засіданні Малої Ради запропонував надіслати телеграму військам не підкорятися наказам генерала Корнілова.
31 серпня — написав таємного листа до Генерального Секретаріату, в якому запропонував створити «Краєвий комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради».
4 вересня — доповідав у справі створення Комітету на засіданні Генерального Секретаріату.
8 вересня — робить доповідь на засіданні Генерального Секретаріату про проблеми формування Вільного козацтва.
13 вересня — очолює делегацію УГВК на переговорах у Ставці Верховного Головнокомандувача М. Духоніна з проблем українізації війська.
22 вересня — виступив на засіданні Генерального Секретаріату із законопроектом про Вільне козацтво.
4—10 жовтня — бере участь у роботі військового з’їзду Південно-Західного фронту у Бердичеві, виступає з закликом створення боєздатної національної армії.
13 жовтня — звернувся з листом до Тимчасового уряду з вимогою надати йому необмежену владу у зв’язку із ускладненнями і труднощами на фронті.
20 жовтня — виступає перед делегатами 3-го Всеукраїнського військового з’їзду.
25 жовтня — на екстреному засіданні Малої Ради подав відомості з телеграфу про більшовицький переворот у Петрограді; виступив із закликом до делегатів 3-го військового з’їзду організуватися в полк для захисту Центральної Ради.
31 жовтня — постановою Центральної Ради офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ; віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва.
2 листопада — розіслав у війська телеграму про те, що його поставлено на чолі військової влади України.
6 листопада — направив делегацію Генерального Секретаріату у складі О. Лотоцького і Д. Дорошенка до Ставки Верховного Головнокомандування, яка уклала угоду про створення Українського фронту.
7 листопада — віддав наказ про створення Українського фронту.
10 листопада — започатковано Український Генеральний Штаб.
У ніч з 29 на 30 листопада — під керівництвом С. Петлюри унеможливлено більшовицьке повстання у Києві акцією повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків.
3 грудня — за дорученням Петлюри генерал П. Скоропадський провів операцію для знешкодження ВРК Південно-Західного фронту у Бердичеві.
5 грудня — виступив з повідомленням про ультиматум РНК на 1-му Всеукраїнському з’їзді Рад.
10 грудня — віддав наказ про надання відпустки за місцем проживання воякам усіх запасних і тилових частин, що були призвані не з України.
12 грудня — на засіданні Генерального Секретаріату відстоює принципову позицію щодо пропуску козаків на Дон.
15 грудня — на засіданні Генерального Секретаріату наполягав остаточно визначитися, «чи воюємо ми, чи ні», доводив, що необхідно взяти Харків, як «оплот більшовизму в Україні».
17 грудня — на засіданні соціал-демократичної фракції Центральної Ради гострій критиці піддана діяльність Петлюри, причиною чого стало самочинне затвердження ним «Статуту Української Народної Армії».
18 грудня — подає у відставку з поста Генерального секретаря з військових справ.
1918 р.
4 січня — на засіданні Ради Народних Міністрів слухали письмову пропозицію Петлюри організувати Гайдамацький кіш чисельністю 3 тис. осіб.
12 січня — українське командування направило Гайдамацький кіш Слобідської України під Полтаву, де Кіш отримав перше бойове хрещення.
16 січня — згідно з наказом командування Петлюра із штабом і частиною Гайдамацького коша прибув у район Крут, на станцію Бобрик.
19 січня — прибув з Гайдамацьким кошем до Києва.
21 січня — керує штурмом «Арсеналу».
22 січня — безпосередньо керує боєм за центр міста і за вокзал.
23—26 січня — керує обороною центральної частини міста.
27 січня — удосвіта, залишивши Київ, з Гайдамацьким кошем відступив у район с.Ігнатівки (Ірпінь), де Кіш реорганізовано в Гайдамацький курінь.
31 січня — На чолі Гайдамацького куреня разом з куренем Січових Стрільців зайняли Коростень.
12 лютого — бій Гайдамацького куреня разом з Запорізькою бригадою за Бердичів.
13 лютого — Гайдамацький курінь зайняв ст. Ірпінь.
15 лютого — бій з більшовиками на р. Ірпінь, біля колонії Северинівка під Бучею.
1 березня — на чолі Гайдамацького куреня вступив до Києва.
3 березня — наказом по військовому міністерству звільнений з посади командира Гайдамацького куреня.
Квітень — на губернському земському з’їзді Київщини обрано головою Київської Народної Земської Управи, а на з’їзді представників земств України обирають головою Всеукраїнської Спілки Земств.
28 травня — направив лист до німецького посла у Києві барона Мумма з вимогою зупинити вакханалію арештів німецькими офіцерами і солдатами ні в чому невинних громадян.
16 червня — від імені Всеукраїнського Земського з’їзду направив Скоропадському меморандум із засудженням діяльності його уряду.
27 липня — після виступу на зборах Сільськогосподарського товариства з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння і повернення землі селянам заарештований гетьманською владою.
12 листопада — звільнений із в’язниці.
13 листопада — виїхав у Білу Церкву до Січових Стрільців, де згодом узяв участь у протигетьманському повстанні.
14 листопада — на таємній нараді уповноважених представників від партій і організацій-членів УНС, а також представників війська було сформовано Директорію — орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату, членом якої обрано Петлюру (заочно).
15 листопада — за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України.
17 листопада — в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова.
18 листопада — на станції Калинівка приймає звіт А. Мельника про результати Мотовилівського бою.
11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію німецького війська з території Української Народної Республіки.
19 грудня — у складі Директорії прибув до Києва.
1919 р.
16 січня — бере участь у Державній нараді Директорії, уряду, представників політичних партій та війська, яка відбулася у Києві.
23—28 січня — бере участь у роботі і виголошує промову на Трудовому Конгресі України.
11 лютого — звернувся до ЦК УСДРП з листом про тимчасовий вихід із УСДРП.
27 лютого — у Ходорові зустрівся з представниками місії генерала Бертелемі, що прибули на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії.
6 квітня — у Рівному скликав Державну нараду з наміром досягти компромісного рішення між урядом і опозицією.
9 травня — обраний Головою Директорії.
11 червня — прибув до Кам’янця-Подільського як тимчасової столиці УНР.
17 липня — у Кам’янці-Подільському зустрічався з делегацією єврейського населення з приводу погромів.
20 липня — бере участь у спільному засіданні проводів УНР і ЗОУНР у міському театрі Кам’янця-Подільського.
27 серпня — підписав відозву Головного Отамана «Проти погромів».
30 серпня — перебуває з військом на підступах до Києва, на бойовій лінії Пост-Волинський — Червоний Трактир.
31 серпня — присутній на параді залоги Кам’янця-Подільського з нагоди вступу українського війська до Києва.
24 вересня — бере участь у нараді Директорії, Диктатури і обох урядів у Кам’янці-Подільському, що ухвалила декларацію про боротьбу з денікінцями.
25 жовтня — бере участь у Державній нараді в Кам’янці-Подільському за участю Директорії, обох урядів, представників Буковинської Національної Ради та представників партій, спілок, земств, кооперативних організацій.
4 листопада — виступає на нараді у Жмеринці за участю Директорії, Диктатури, Уряду, Військового міністерства, командирів груп і корпусів, скликаній для з’ясування ситуації, накреслення шляхів подальших військових акцій і політичної роботи.
6 листопада — дав дозвіл послати спільну делегацію представників обох армій до Денікіна.
9 листопада — у Кам’янці-Подільському скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про зраду галичан.
15 листопада — відбулося останнє засідання Директорії, на якому, у зв’язку з від’їздом членів Директорії Швеця і Макаренка за кордон, верховне керування справами Республіки покладалося на Голову Директорії.
23 листопада — Петлюра приймає рішення про добровільність участі у подальшому поході.
26 листопада — виступає на військовій нараді у Старокостянтинові з закликом не втрачати духу, продовжувати боротьбу, реорганізувавши армію і задовольнивши її пекучі проблеми.
4 грудня — нарада у Чорториї за участю членів уряду, штабних чинів і командуючих дивізіями, яка прийняла рішення про необхідність від’їзду Петлюри за кордон.
5 грудня — віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.
6 грудня — виїхав до Варшави.
9 грудня — відбулася перша зустріч С. Петлюри з Ю. Пілсудським.
16 грудня — наказує відновити в місці перебування Ставки діяльність Центральних Установ УНР.
1920 р.
17 січня — направив ноту до Найвищої Ради Союзних і Сполучених держав у Парижі про допомогу Україні.
22 січня — звернувся з меморандумом до Пілсудського, в якому виклав численні факти ворожої поведінки польської військової влади, терору, грабіжництва і насильства польської адміністрації та польських вояків на українських землях.
15 березня — віддав наказ Військовому міністру В. Сальському особисто виїхати до Кам’янця-Подільського для формування частин.
26 березня — провів військову нараду, яка розглянула структуру Армії УНР і ухвалила створити Вищу Військову Раду.
10 квітня — здійснив огляд особового складу 6-ї Січової Стрілецької дивізії у Бердичеві.
17 квітня — затвердив штати Військового міністерства.
19 квітня — звернувся з відозвою до українського народу, в якій роз’яснювалася суть нового етапу боротьби у зв’язку з українсько-польським договором.
21 квітня — підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею.
24 квітня — підписано військову конвенцію з Польщею про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією.
25 квітня — згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків.
5 травня — відбулася зустріч Петлюри з Пілсудським на вокзалі у Бердичеві.
6 травня — в районі м. Ямполя вітав армію Зимового походу, що перейшла на звільнену українську територію.
7 травня — союзницькі війська здобули Київ.
16—17 травня — зустріч Петлюри з Пілсудським у Вінниці.
24 травня — уряд і Петлюра урочисто в’їхали до Києва. На Софіївському майдані відбувся парад українських і польських військ за участю 6-ї Стрілецької дивізії, який приймали С. Петлюра та генерал Ридз-Смігли.
27 травня — доручив В. Прокоповичу сформувати новий склад уряду.
10 червня — уряд УНР залишив Київ.
8 липня — звернення С. Петлюри «До населення Поділля» про перебрання від поляків військової та цивільної влади на Поділлі.
13 липня — підписав відозву «До українського населення Галичини», в якій він закликав добровольців поповнювати Армію УНР.
14 липня — у листі до Ю. Пілсудського висловився проти намірів польської сторони вести мирні переговори з більшовиками.
Серпень — бойові дії Армії УНР по лінії Дністра.
8 вересня — направив телеграму-подяку командиру Окремої кінної дивізії полковнику І. Омеляновичу-Павленкові, всім командирам полків, усім старшинам та козакам, йому підлеглим, за успішні акції проти ворога.
15 вересня — звернувся з телеграмою військам з нагоди переходу в наступ.
27 вересня — підписав наказ про організацію повстання на Правобережній Україні.
9 жовтня — створив тимчасову комісію для ведення мирних переговорів у Ризі. Але на переговори представників УНР не допустили.
10 жовтня — українські війська звільнили Коростень і Жмеринку.
12 жовтня — між Польщею і Радянською Росією у Ризі було підписано прелімінарний мир, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії.
18 жовтня — направив Пілсудському телеграму з запевненням, що Українська армія, виконуючи волю народу, буде боротися до кінця.
20 жовтня — надіслав урядові Польщі ноту, в якій заявляв, що укладення договору з Радянською Україною є порушенням договору від 21 квітня 1920 р.
24 жовтня — звільнено Вінницю. Українські війська вийшли на лінію Яруга — Шаргород — Бар — Деражня — Летичів — Літин.
8 листопада — державна нарада в Ялтушкові ухвалила рішення про підготовку наступу на 11 листопада.
10—21 листопада — безперервні бої Армії УНР з більшовицькими військами.
12 листопада — затвердив ухвалені Радою Народних Міністрів закони «Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки» та «Закон про вище військове управління УНР».
18 листопада — на засіданні Ради Народних Міністрів за участю С. Петлюри у волинському містечку Фрідріхівці прийнято рішення про перехід Армії і уряду УНР на територію Польщі.
19 листопада — віддав розпорядження про евакуацію всіх установ і державного майна на територію Польщі.
21 листопада — в районі Підволочиська спостерігає за останнім боєм і відступом Армії УНР за Збруч.
23 листопада — наказав Військовому міністрові жодної частини, підлеглої Військовому міністерству, не розпускати.
1921 р.
9 січня — підписав закон про Раду Республіки як тимчасовий орган народної влади, якому належить повнота влади на час перебування Правительства Української Народної Республіки поза межами Республіки.
21 січня — на засіданні Ради Народних Міністрів у Тарнові за участю уряду УНР, представників вищого командного складу армії і Генерального Штабу порушив питання про необхідність всебічної роботи Уряду у справі організації повстання в Україні проти московської окупаційної влади і створення для цього Партизансько-Повстанського Штабу.
3 лютого — виступає на відкритті першої сесії Ради Республіки.
10 лютого — затвердив Вищу Військову Раду.
12 березня — підписав звернення «До населення України» з закликом готуватися до повстання.
27 травня — затвердив у новій редакції «Закон про вище військове управління в УНР».
5 серпня — підписав накази про відставку уряду В. Прокоповича і про призначення П. Пилипчука Головою Ради Міністрів і міністром фінансів УНР.
13 жовтня — віддав наказ про реорганізацію армії до потреб розгортання на випадок повстання.
25 жовтня — лист-наказ Ю.Тютюннику з нагоди початку Другого Зимового походу.
Листопад — переїхав з Тарнова до Варшави.
2—4 грудня — провів нараду за участю Військового міністра, Начальника Генштабу, Генерального Інспектора, Начальника Військово-Ліквідаційної комісії і деяких командирів дивізій, на якій було обговорено завдання, що стоять перед Державним осередком, і практичні шляхи їх вирішення.
5 грудня — лист до прем’єр-міністра «Про чергові завдання боротьби проти окупаційної влади на Україні».
24 грудня — лист до уряду УНР щодо самозваної «віденської Директорії».
30 грудня — у листі до Начальника Генерального Штабу виклав засадничі положення стратегії подальшої боротьби.
1922 р.
14 січня — призначив А. Лівицького Головою Ради Народних Міністрів і міністром юстиції УНР.
10 травня — лист прем’єр-міністрові УНР у зв’язку з проведенням Генуезької конференції.
15 травня — наказом Головного Отамана командиром повстанських сил на Правобережній Україні призначено отамана Орла (Я. Гальчевського).
22 травня — лист до інспектора Армії УНР генерала Єрошевича про заходи для протистояння амністії інтернованих вояків, що оголошувалась радянськими органами.
24 травня — на посаду Військового міністра затверджено Генштабу генерал-поручника М. Юнаківа.
26 травня — лист прем’єр-міністрові УНР про організацію допомоги голодуючим в Україні.
9 червня — лист до Військового міністра УНР про план відродження оборонної промисловості України.
13 липня — затвердив скорочений штат Військового міністерства.
23 вересня — лист до інспектора Армії УНР генерала Єрошевича про культурно-просвітню та виховну роботу в армії.
1923 р.
7 січня — затвердив постанову Ради Народних Міністрів «Про заклик на дійсну військову службу для поповнення армії старшин і військових урядовців запасу армії та флоту й народного резерву і козаків запасу армії і флоту».
15 січня — у листі до Військового міністра наполягає зберегти військову організацію.
10 березня — лист до генерал-інспектора Армії УНР, Воєнміна, Начальника Генерального штабу щодо запобіжних заходів у зв’язку з виїздом вояків до Франції.
18 травня — лист до заступника Голови Ради Міністрів УНР про переїзд уряду УНР з Тарнова.
20 травня — лист міністру закордонних справ УНР з приводу Ноти Раковського англійському урядові.
31 грудня — разом з В. Прокоповичем, тодішнім прем’єр-міністром уряду УНР, виїхав із Польщі.
1924 р.
1 січня — у Відні зустрівся з П. Чижевським та Є. Чикаленком.
2 січня — 23 травня — перебуває в Будапешті.
23 травня — у Берні по дорозі на Цюріх гостював у Л. Курбаса.
24 травня — 7 серпня — прибув до Цюріха, мешкає у готелі «Сімплон» на Шюценгасе.
8 серпня — 15 жовтня — перебуває в Женеві. Мешкає у пансіоні на rue Candole.
9 вересня — лист до В.Кедровського щодо організації наукового з’їзду українських емігрантів-учених.
25 вересня — лист до генерала Сальського про створення Товариства вояків Армії УНР.
16 жовтня — прибув до Парижа.
1925 р.
5 квітня — лист до Голови Ради Міністрів А.Лівицького про полагодження справ Державного Центру на випадок своєї смерті.
21 серпня — до Парижа переїхали дружина і донька Петлюри. Поселилися в Латинському кварталі, біля Сорбонни, по вулиці Тенар.
5 жовтня — лист до Є. Бачинського щодо організації друкованого органу і з запрошенням до співпраці.
15 жовтня — вийшло перше число тижневика «Тризуб».
1926 р.
Січень — створено організацію «Прометей», в основу діяльності якої була покладена ідея об’єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.
18 квітня — у «Тризубі» друкує статтю «Ловці душ», що була відповіддю на промову Чубаря з нападками на уряд УНР.
23 травня — бере участь у Третьому з’їзді Союзу Українських Емігрантських Організацій у Парижі.
25 травня — С. Петлюру вбито.

Biographie de Symon Petlura

(1879-1926)

Symon Petlura est né le 23 mai 1879, à Poltava dans la modeste famille d’un descendant de cosaques ukrainiens. Il était le troisième d’une fratrie de neufs enfants, quatre garçons et cinq filles. Les parents Vassyl et Olha avaient une petite entreprise de location de voitures. A l’âge de 10 ans, il entre au séminaire de sa ville natale.

L’année 1900 marque un premier tournant dans la vie de Symon Petlura. Devenu président de la section de Poltava du Parti révolutionnaire ukrainien, il fait sienne la célèbre devise du théoricien Mikhnovskyj « pour une Ukraine indépendante» Renvoyé du séminaire et fuyant la police tsariste, il part pour le Kouban, région peuplée par des Cosaques ukrainiens chassés de la Sitch des Zaporogues par Catherine II. Là, à Krasnodar, il continue son action militante et gagne sa vie en tant qu’instituteur. Grâce à l’appui de l’académicien Korch, il obtient un poste de chercheur dans les archives de l’armée du Kouban. Après une incarcération de quelques mois pour militantisme, il revient en Ukraine, mais menacé de nouveau, il part pour Lviv en Galicie, région alors annexée à l’empire austro-hongrois.

Après la révolution de 1905, le régime tsariste est obligé de reconnaître la légitimité des aspirations nationales des non russes et se libéralise quelque peu. Rentré à Kyïv, S. Petlura s’intéresse à la littérature et collabore à des publications ukrainiennes tolérées par le gouvernement comme «Slovo-la Parole » Grâce aux ouvrages littéraires et aux journaux qui viennent pour la plupart de Galicie, la conscience nationale ukrainienne commence à se développer, ce qui inquiète vivement le gouvernement tsariste si bien qu’en 1911 sur l’ordre de Stolypine, toute littérature en langue ukrainienne est de nouveau interdite et que la répression s’abat sur l’Ukraine

Traqué par la police, emprisonné à plusieurs reprise, Symon Petlura s’installe à Saint Petersbourg afin de pouvoir s’exprimer un peu plus librement. Il devient le rédacteur du mensuel « Vilna Ukraïna – l’Ukraine libre » En 1912, il est rédacteur en chef de la revue en langue russe « Ukraïnskaja Zhyzn’- la vie ukrainienne ». Son activité et son rayonnement à Moscou sont tels que l’académicien russe Korch prononce à son sujet des phrases devenues célèbres «Les Ukrainiens eux-mêmes ne savent pas qui ils ont parmi eux. Ils pensent que Petlura est un grand rédacteur, un patriote, un homme d’action. Tout cela est vrai mais ce n’est pas tout. Petlura est plus important qu’on ne le croit. Il est de la race des chefs, autrefois les hommes de cette trempe fondaient des dynasties, mais à notre époque démocratique, ils deviennent des héros nationaux. Il vit actuellement dans des conditions défavorables qui ne lui permettent pas de s’affirmer. Mais qui sait s’il n’y aura pas de changement et si cela change, il deviendra le conducteur du peuple ukrainien »

En 1917, mobilisé dans l’armée tsariste, S. Petlura organise des unités ukrainiennes sur le front du Sud-Ouest et, au mois de mai de la même année, le premier Congrès militaire qui se tient à Kyïv, le choisit comme président du Comité général de Guerre. Puis il devient Secrétaire général à la Guerre dans le Gouvernement autonome d’Ukraine.

Après son coup d’Etat, Lénine reconnaît l’indépendance de l’Ukraine mais dans le même temps lui déclare la guerre. Dans cette période troublée, des divergences éclatent au sein de la Rada centrale les uns entament des pourparlers à Brest Litovsk avec les Puissances centrales et la Russie, les autres dont Petlura veulent faire confiance à l’Entente. S. Petlura finit par démissionner.

Cependant lorsque Kyïv se trouve menacée par l’armée rouge, Symon Petlura reprend aussitôt le commandement de l’armée et, le 4 février 1918, c’est la célèbre victoire de l’Arsenal qui chasse les unités russes de Kyïv. Mais privée de vivres et de munitions que l’Entente refuse de vendre à l’Ukraine, l’armée ukrainienne doit se retirer de la capitale après la seconde attaque de Mouriaviov. Le lendemain de la chute de Kyïv, l’Ukraine signe avec les Puissances centrales la paix de Brest Litovsk, le 9 février 1918.

Après la prise du pouvoir par l’hetman Skoropadkyj, S. Petlura passe dans l’opposition. Le 14 décembre, après l’abdication de Skoropadskyj, se met en place un Directoire de 5 membres, au sein duquel Symon Petlura est chargé de la Défense nationale.

En 1920, Symon Petlura conclut avec la Pologne un traité d’alliance contre l’envahisseur bolchevique. Mais après l’échec de l’offensive polono-ukrainienne, il est contraint à l’exil avec son gouvernement et s’installe en Pologne. De 1921 à 1923, il réside à Tarnow puis à Varsovie.

Enfin en octobre 1924, Symon Petlura arrive à Paris. La France, symbole de la liberté et des Droits de l’Homme avait toujours exercé sur lui une sorte d’attrait magique. Symon Petlura mène à Paris une vie active ; il dirige le gouvernement ukrainien en exil et s’attache à réaliser l’unité de l’émigration ukrainienne.

Le 25 mai 1926, à la sortie du restaurant, il est interpellé par Samuel Schwartzbard qui sort un pistolet automatique et tire. Atteint à bout portant, Petlura tombe à terre mais l’assassin tire encore six autres balles. Transporté à l’hôpital, Symon Petlura meurt sans avoir repris connaissance.

Le procès de l'assassin de S.Petlura qui se déroulait à Paris, a été instrumentalisé par les autorités soviétiques, par l'intermédiaire du Komintern, pour compromettre l'idée de l'indépendance ukrainienne en remettant sur l'un de ses artisans la responsabilité des persécutions des Juifs, tandis qu'elles avaient pour seule cause la politique officielle d'antisémitisme, partie intégrante de la l'idéologie de l'Empire russe.